Чебаненко Олег Іванович як член Колегії Національної комісії зі стандартів державної мови та Голова Громадської організації «Громадський рух «Соціальна єдність», що опікується захистом людей з порушенням слуху, підняв питання щодо жестової української мови.
У своїй промові Олег Іванович зазначив, що незважаючи на визнання української жестової мови як мовою спільноти жестомовних людей, розвиток української жестової мови відбувався протягом десятиліть без належної участі держави. З 1933 року українська жестова мова розвивалася не як самостійна мова, а як частина російської жестової мови.
«В умовах повномасштабної війни та боротьби за самоідентичність потрібно, на нашу думку, особливо зараз в умовах тимчасової окупації російської федерацією території України, питання саме зміцнення державного статусу та підвищення престижності української мови через забезпечення її всебічного розвитку, функціонування в усіх сферах суспільного життя, безпосередньо пов’язаний із питаннями національної безпеки.
Хотілось би зауважити, що досвід європейських держав, навіть тих, яких мовна проблема не була такою гострою як в Україні, свідчить про те, що ця сфера була і залишається об’єктом саме державної підтримки та регулювання. Державна мова за умови його повноцінного функціонування повинна консолідувати суспільство і стимулювати процес розвитку і зростання держави та її громадян. Усі вищезазначені положення безпосередньо стосуються й української жестової мови як офіційно визнаної мови спільноти жестомовних людей в Україні. Про що свідчить і те, що одним зі способів розв'язання проблеми згідно з концепціїєю є зокрема сприяння проведенню наукових досліджень у сфері, у тому числі української жестової мови.
Хотілось би сказати, що необхідність розв'язання проблеми функціонування української жестової мови, саме програмним комплексним методом, випливає із комплексу причин виникнення проблеми відокремлення і необхідності відокремлення української жестовою мовою від російської жестової мови та визначення мовного питання одним з пріоритетів держави на шляху до збереження саме національної ідентичності саме таким шляхом (у тому числі маю на увазі).
Треба сказати, що протягом останніх років, вже самостійно, навіть до початку повного штабного вторгнення, поступово почав відбуватися процес відокремлення української жестової мови від російської жестової. Та по суті відбувається саме зараз формування української жестової мови.
Саме тому, на нашу думку, до належного формування та унормування української жестової мови як мови спільноти в Україні необхідно залучення саме державних інститутів.
З 2019-го року на розгляді Верховної Ради знаходиться проект закону про українську жестову мову. Проте його положення викликає дуже багато заперечень як щодо його структури як нормативного документу, так і по суті його. Оскільки не буду це приховувати, цей документ створювався певною громадською організацією. Прописувався він саме під те, щоб ця організація фактично отримала, навіть узурпували, я б сказав, і замістила державну інституцію в питаннях регулювання та унормування української жестової мови. Ця організація — це УТОГ. Знову повторюсь, що створена вона була ще за радянської влади, за радянських часів. І керування розвитку жестової мови проводила, не надто опікуючись питаннями і розмежуванням з російською жестовою мовою. В мене є детальний аналіз саме цього законопроєкту.
Люди з порушенням слуху, їх до слова налічуються, статистики точної, на жаль, немає, але це близько 230 000 осіб — це саме особи, які використовують жестову мову як основну мову в своєму житті, як основну проблему визначають ускладнений доступ до інформації та значний комунікативний бар'єр. Дефіцит перекладачів жестової мови — це одна із головних передумов існування комунікативного бар’єру у спілкуванні з людьми з порушеннями слуху.
За інформацією Національної асамблеї людей з інвалідністю в Україні налічується лише близько 300 перекладачів жестової мови. Додам, що за початку повномасштабного вторгнення Україну залишили деякі з перекладачів. Ми доволі добре знайомі з більшістю з них і бачимо цю картину, як вона складається і куди вона розвивається сьогодні.
Недостатність перекладачів жестової мови зумовлює існування бар’єрів для отримання нечуючими людьми освіти. За деякими даними на сьогоднішній день заклади, які готують близько 50-60 перекладачів, і знов-таки це мова йде лише про їх підготовку. За умови відсутності державного замовлення жодного стимулу для молодих людей отримувати таку освіту або спеціалізацію не існує.
На мою думку статус та сфера застосування української жестової мови потребує окремого регулювання саме на рівні закону задля запобігання подальшої дискримінації жестомовних українців. Попри наявність окремих норм у законі Про забезпечення функціонування української мови як державної та законі Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю ці закони не конкретизують обов’язкову сферу застосування української жестової мови, що призводить в результаті до недостатнього усвідомлення як публічними суб'єктами, так суб’єктами приватного права необхідності дотримання прав жестомовних українців. Проте питання стандартизації української жестової мови мають бути беззаперечно віднесені до компетенції саме державних органів влади, а не інститутів громадянського суспільства. Принаймні задля запобігання якимось там зловживанням, оскільки це все ж таки є приватні публічні установи.
Закон має регулювати питання застосування української жестової мови в роботі як органів державної влади, так і застосування української жестової мови в публічних сферах. Питання забезпечення стандартів української жестової мови також мають бути вирішені саме на рівні закону.
Тож, на нашу думку, коли я кажу «нашу», то маю на увазі себе та членів нашої організації. Ми хотіли б привернути увагу Комісії саме до цього питання та запропонувати в подальшій роботі врахувати це, складаючи плани. Можливо, Комісія дійде висновку, з урахуванням її завдань, зробити свій внесок у реалізацію таких заходів щодо саме законодавчого унормування цього питання».
